Музей Метрополітен оголосив, що тема його нової масштабної виставки – «Кемп: записки про моду». Виставка основана на есе письменниці і філософа Сьюзен Зонтаг «Нотатки про кемп». Vogue.ua вирішив розповісти про неї більше.

Письменник, професор і активіст Сьюзен Зонтаг – одна з найбільш провокаційних інтелектуалів XX століття. За її словами, література стала для неї паспортом, який дозволив перейти кордон до "великого" життя – тобто зони свободи. Вона була суперечливою і славилася революційними настроями. Вона захищала права жінок і займала активну позицію. Її і хвалили, і критикували одночасно за замітки про американську культуру. Багато її політичних есе сьогодні актуальні так, як і 50 років тому. Vogue UA розповідає, що потрібно знати про Сьюзан Зонтаг.

Зонтаг народилася і більшу частину життя провела в Нью-Йорку, вчилася в найкращих вузах країни – університеті Берклі і Гарвардському університеті, викладала в Колумбійському університеті. Один раз письменниця була заміжня, але більшу частину життя прожила з фотографом Енні Лейбовіц – вони познайомилися в 1989 році на зйомках і були разом до 2004 року, коли Зонтаг померла. Найзнаменитіші портрети Зонтаг зробила саме Лейбовіц. Про фотографію у письменниці була особлива думка. "Сфотографувати людину – означає вчинити над нею певне насильство: побачити її такою, якою вона себе ніколи не бачить, дізнатися про неї те, чого вона не знала, словом, перетворити її в об'єкт, яким можна символічно володіти. Якщо камера – сублімація зброї, то фотографування – сублімоване вбивство", – так писала Зонтаг.

Зонтаг була людиною з чітко вираженою позицією, широкими інтересами і відкритим поглядом на світ. З молодості вона була прихильницею відкритих дискусій, пізніше стала противоєнним спікером. За часів війни у В'єтнамі письменниця була однією з небагатьох, хто вирушив в Азію, щоб на власні очі побачити те, що відбувається, не довіряючи американським медіа. Пізніше, під час війни в Югославії, Зонтаг поїхала в Сараєво, щоб поставити спектакль за п'єсою Беккета в зруйнованому бомбардуваннями театрі.

Зонтаг почала писати ще підлітком і вже в перших текстах торкалася тем, які хвилюватимуть її завжди. Уже в шкільних есе вона говорила про наслідки Другої світової війни, порівнювала майже незаймані Штати і Європу, де бомбардування не пощадило нікого.

До теми смерті, жертв і тривоги вона звертається в своїх есе «Хвороба як метафора» і «СНІД і його метафори». У них Зонтаг викладає свої почуття з приводу тривалої боротьби з раком і скорботи за найближчими друзями, померлими під час епідемії СНІДу.

Сьюзан багато писала про фемінізм і рівні права в суспільстві. Але крім гостросоціальних тим Зонтаг говорила і про мистецтво 60-х. Критичні статті були її пристрастю. Коло її питань – фотографія, мода, масовий смак, етика. У тому числі під впливом друзів і коханих з'явилися її тексти про кемп і хепенінги, Сартра, Камю, Годара і сучасний театр.

Чотири художніх книги, сотні статей про мистецтво, кіно і суспільство – творчість Зонтаг охопила 70 років американської історії з 1933 року. Найважливіші тексти – «Нотатки про кемп», «Проти інтерпретації», «Коли ми дивимося на біль інших» і збірник есе «Про фотографію».

Зонтаг складно назвати іконою моди, але вона, безперечно, була дуже стильною. Вона любила чоловічі штани, сорочки, водолазки, пізніше – об'ємні в'язані кардигани, практично не фарбувалася і була дуже фотогенічною. Найкращі її портрети робила не тільки Енні Лейбовіц, але і ще один знаменитий художник – Енді Ворхол. «У смаку немає ні системи, ні доказів, – Сьюзен Зонтаг в «Нотатках про кемп». Однак існує щось на зразок логіки смаку: постійна чутливість, яка завжди лежить в основі, вирощуючи смак. Чутливість майже – але не абсолютно – невимовна. Будь-яка чутливість, яка може бути втиснута в жорсткий шаблон системи або схоплена грубими знаряддями докази, перестає бути чутливістю. Вона твердне ідеєю».